Максим Наконечний – один із двох режисерів, які цьогоріч представили Україну на Каннському кінофестивалі. Його дебютна повнометражна стрічка «Бачення метелика» вдало вбудовується в низку нових українських фільмів про війну, яка, крім чоловічого, має і жіноче обличчя.
Блокпост. Напис «Добро пожаловать в ад». Аеророзвідниця Ліля встає спиною до сепаратистського «пекла» і рухається у протилежний бік: вона повертається з полону на підконтрольну Україні територію. У чатах люди обговорюють її визволення: «незламна жінка», «ось у кого сталеві яйця», «а де шикарне волосся?». На запитання журналістки, як до неї ставилися у полоні, Ліля відповідає: по-різному, але переважно нормально. І усміхається. На перший погляд, ніщо в ній не видає страждань, через які їй довелося пройти. Але коли чоловік намагається обійняти Лілю, вона відсувається: будь ласка, не торкайся. Стоячи перед дзеркалом, вона розглядає сліди тортур, які разом із татуюваннями покрили її спину. Необхідний медогляд приносить жахливу новину: війна окупувала Лілине тіло. Витіснені спогади про час, проведений у полоні, спалахують у її свідомості. Але Ліля відмовляється вибудовувати свою нову ідентичність на цій травмі.
У інтерв’ю LB.ua Максим Наконечний розповідає про зйомки «Бачення метелика», про його профеміністичний ракурс та про майбутнє українського кіно.